Данута Посацька

Першим, кого я зустріла, прийшовши у липні 1980 р. до праці у музеї українського мистецтва (на вул. Драгоманова, 42) був маленький, дрібненький чоловік з ледь нахиленою в бік головою, до якого всі зверталися “пане Ярцю”. З вигляду він відповідав всім прийнятим характеристикам типового “музейного моля”, однак, як виявилося згодом, був загальним улюбленцем.

Олег Сидор

На жаль, ця стаття про Ярослава Нановського (1908-1992) стала посмертною, хоча перший її варіант автор готував уже давніше, для планованого тоді збірника, присвяченого відомим музейникам Західної України. Зрозуміло, що серед них Ярославові Нановському належить дуже помітне місце. І не лише через його півстолітню сумлінну й плідну працю в Національному музеї у Львові. Я.Нановський був одним із того покоління галицьких музейників, котрі прийняли естафету від фундаторів новітнього, науково обгрунтованого українського музейницгва на наших землях і гідно пронесли її через ціле життя, незважаючи на нелегкі обставини останніх десятиліть. Стосовно ж Я.Нановського, то суттєвим моментом є і те, що його музейна практична робота була підґрунтям для його творчої праці в ділянці дослідження мистецького процесу Галичини, передусім кінця XIX – початку XX ст. Треба пам’ятати при цьому, що він практично був одним із перших, хто вивчав цей цікавий і на сьогодні ще маловивчений період історії нашої культури. Отже, Ярослав Нановський, подібно до багатьох своїх колег, був досвідченим музейником широкого профілю і чи не останнім представником цього кола людей і цього покоління у Львові.

Перегляд репродукцій

У другій половині XIX століття на західних землях України почався новий етап розвитку образотворчого мистецтва. Живопис набув яскраво світського характеру. Прагнення художників до все ширшого відображення життя народу, нова тематика і нові жанри надають західноукраїнському живопису того часу великої ідейної глибини й своєрідного національного колориту.

До ілюстрацій

«Літом 1897 року сидів у Стрийському парку на лавці молодий кучерявий мужчина з палітрою в руках і малярськими приборами. Перед ним мрів Львів, сповитий голубою мрякою, немов кадиль­ним димом. Молодий артист силкувався цілими вечорами перене­сти широкий простір, що зеленів і сірів перед ним, на тони красок. Тоді ніхто з прохожих не знав його, не догадувався в нім будучого артиста, а численна юрба гляділа на нього, як на звичайного диле­танта з гарними поривами і намірами. Ніхто не прочував у нім душі, що незадовго нагне хід по білих стежках у царство штуки» Так писав ще 1905 року в львівському «Артистичному вістнику» літературознавець-критик М. Мочульський про маловідомого тоді ентузіаста мистецтва Івана Труша — чудового пейзажиста-лірика, майстра портрета й побутового жанру, одного з найвидатніших та­лантів серед художників України кінця XIX — початку XX ст.