Засновником найбільшої в Галичині будівельної фірми був Іван Левинський. Народився він у місті Долині 6 липня 1851 р. За переказами, предки Левинського походили з Наддніпрянщини, підтримували гетьмана Івана Мазепу і мусили втікати в Галичину після його поразки.

1875 року Іван Левинський закінчив Технічну академію у Львові, а 1901 року отримав звання надзвичайного професора будівництва Львівської політехнічної школи. 1903 року його обирають професором будівельного відділу, 1909-го - звичайним професором політехніки, де він очолював кафедру ужиткового будівництва.

Як талановитий архітектор, Іван Левинський сам проектував багато будівель, впроваджуючи на галицький ґрунт здобутки модерної архітектури. Одночасно він вносив у свої проекти елементи галицького та українського національного будівництва, ставши одним із творців неповторної української сецесії початку XX сторіччя. Деякі мистецтвознавці називають цей стиль "гуцульською сецесією", однак видається, що він використовував не лише традиції Гуцуль-щини, але й Бойківщини, Галичини, Наддніпрянщини...

Іван Левинський був ще й добрим підприємцем та організатором. Розуміючи, що самотужки всього не спроектуєш, він ще 1881 року створив архітектурне бюро, до якого залучив видатних будівничих, зокрема Тадея Обмінського, Олександра Лушпинського, Лева Левинського.

Наприкінці XIX - на початку XX ст. у будівництві розпочалася своєрідна революція. Масове впровадження у житлових будинках водопроводу, каналізації, електричного освітлення ставило нові вимоги до проектування та будівництва. Підвищувався комфорт помешкань, і не завжди старі будинки можна було пристосувати до нових умов життя. Відбувалася революція і в технологіях будівництва.

Зокрема, впровадження залізобетону замість дерев'яного перекриття значно продовжувало вік будівель. Тож і власники кам'яниць прагнули позбутися навіть порівняно нових 15-20-річних будинків, аби на їх місці збудувати нові. Це стало одним із факторів будівельного буму у Львові в 1890-1910-х рр. Левинський вміло використав цю ситуацію, створивши свій знаменитий будівельний концерн, який об'єднував усі стадії будівництва: вибір та придбання земельної ділянки, проектування і погодження проекту, будівництво, оздоблення, встановлення необхідного обладнання, продаж та оренду нерухомості.

Іван Левинський намагався якнайчастіше залучати до зведення споруд місцевих інженерів, підприємців, будівельників. Ось що пише "Календар "Просвіти" про будівництво будинку Товариства убезпечення "Дністер" на розі вулиць Руської та Підвальної у Львові: "Цілу будову скінчено і віддано до ужитку в жовтні 1906 року. Додати треба, що будова виконана, оскілько можна, руськими силами. Професор Левинський віддав виконання фасади і всіх архитек-тонічних штук архитекті Обмінсько-му, а декорацію майолікову Русинови архитекті п. Лушпинському; управу будовою інжинєрови Русинови п. Фи-лимонови Левицькому, додав і силу технічну і підмайстра Русина; межи робітниками мулярськими і тесель-ськими було багато Русинів. Роботи кафлярські і столярські виконала фабрика проф. Левинського, бляхарські Русин п. Когут, малярські п. Ґелета Теодор, лякерничі п. Лев Качо-ровський, слюсарські частию п. Стефанівський, столярські меблеві п. Оприск і п. Пендюк, всі Русини. А взагалі всі роботи і інсталяциї виконані краєвими фірмами львівськими, окрім центрального огрівання, котре повірено віденській фірмі...". Отже, максимально дотримувався принцип - свій до свого по своє.

Природньо, що Іван Левинський був активним громадським діячем. Він співпрацював із "Просвітою" і "Сільським господарем", входив до складу ради Національного музею, заснованого у Львові митрополитом Андреем Шеп-тицьким. Російська окупаційна влада депортувала Івана Левин -ського за межі Галичини у 1915 році. Щоправда, не дуже далеко - до Києва. Тут він на вулиці Павлівській (тепер Юрія Коцюбинського) збудував дерев'яну українську греко-католицьку церкву в гуцульському стилі для військовополонених галичан. Ця церква стала згодом військовою каплицею для київських Січових Стрільців Євгена Коновальця. 1934 року її зруйнували більшовики і збудували на тому місці адміністративний будинок, у якому тепер міститься Посольство США.

Левинський повернувся до Львова 1918 року, пережив Листопадовий зрив і помер від інфаркту 4 липня 1919 року.

З початків своєї діяльності, як будівничого, Іван Левинський зіштовхнувся з проблемою будівельних матеріалів та окремих виробів художньо-будівельного промислу. У 1885 р., здобувши невеликі фінансові засоби на спілку з професором Ю. Захареви-чем, купує землі так званої Кастелів-ки. Саме тут у районі сучасної вул. Генерала Чупринки, 58-а він організовує гуртовню будівельних матеріалів, а у 1888 р. розпочинає будову власної фабрики. Вже у 1889 р. він створив абсолютно конкурентноздатний заклад "Фабрика кахлевих печей. Іван Левинський".

Спочатку це була невеличка двоповерхова споруда з устаткуванням та піччю до випалення кахлів, посуду, будівельних оздоб тощо. Працювало тут всього 5 осіб. Та вже 1894 року фабрика І. Левинського затрудняла 25 людей. В двоповерховій споруді фабрики були млинки до мелення глини, паровий двигун, печі до випалення. Кращі сорти вогнетривких глин привозились з Чехії, гірші з Глинська (біля Жовкви) та Олієва (біля Золочева).

Не дивлячись на те, що гончарство в виробництві його фабрики було збиткове, продовжував його розвивати. Він жартівливо говорив колегам: "що вільно ж йому мати коханку, коли колеги будівничі мають собі то полюбовниць, то карти або чарку".

Поступово фабрика розбудовується і стає однією з найбільших. У 1912 році, в час її найбільшого піднесення, продукцію виробляли в п'яти відділах: кахлярському; відділі плиток до підлоги та стін; відділі посуду і декоративних баз; дрібних керамічних виробів; відділі пластики.

Оригінальні композиції печей, які вирізнялись високою якістю виконання на фабриках Левинського, були показані на виставках у Львові 1892-894 рр., а згодом в експозиціях східноєвропейських та західноєвропейських країн. З того часу кахельна фабрика І. Левинського у Львові протягом наступних десятиліть утримує першість у Галичині як по технологічній так і художній якості продукції. Правда, це стосувалось тільки кольорових темних печей, оскільки печі білого кольору чи порцелянові все ще завозились із Чехії, Австрії, Німеччини. Після багаторічних пошуків на фабриці І. Левинського було створено справжню білу поливу, і з того часу в Галичині почали виготовляти "білі печі". Це до деякої міри компенсувало імпорт таких печей із Заходу.

Щодо мистецької цінності, то кахлярські підприємства Галичини виготовляли печі в різних стилістичних манерах: від еклектичних поєднань до модерну. Найбільший інтерес з художнього боку представляли львівські печі, виконані під гуцульського майстра Бахматюка, з оригінальним трактуванням народних мотивів та використанням народної техніки розпису.

Серед керамічних виробів на фабриці Івана Левинського найбільш значимим та вартісним, як з технологічного так і мистецького боків було виготовлення керамічних плиток. У творенні керамічних панно, побудованих на базі народної стилістики, відзначились Т. Обмінський, Є. Червінський, О. Білоскурський, Ю. Лебіщак та інші. Про рівень продукції фабрики І. Левинського може свідчити той факт, що з 1894 до 1914 рр. вона користувалась виключним правом постачання виробів для урядових будівель. А на початку XX ст. австрійсько-німецький довідник ставить фабрику Левинського серед найбільших керамічних фабрик.

З кінця XIX ст. І. Левинський, провівши ряд технологічних реконструкцій, перевів свої заклади на нові рейки, звівши до мінімуму ручну працю, застосувавши переваги електричного струму. Фабрики І. Левинського в 1913 році приводились в рух двома паровими двигунами, 3 динамомашинами, 7 електричними моторами. В приміщення було проведено електричне освітлення, засоби вентиляції та деякі інші новітні технологічні нововведення.

На 1913 рік фірма І. Левинського затрудняла 800 осіб. У 1919 р., після смерті Івана Левинського, його фабрика стала працювати під назвою "Акціонерне товариство для будівельного промислу, раніше "І. Левинський у Львові".

На фабриці "Левинський і спілка" при вул. Янівській (тепер Шевченка) № 146 виготовлялись різні види дахівки як за формою, так і за кольором. І. Левинський із спільниками заснував дві фабрики штучного каміння. Одна знаходилась у фабричному містечку на вул. Чупринки, 58-а, де виготовлялись переважно одиничні вироби високої мистецької якості. Друга розташовувалась на теперішній вулиці Шевченка, 146 під назвою "Фабрика дахівок і каміння штучного. І. Левинський і спілка".

На своїй фабриці при теперішній вулиці Генерала Чупринки, 58-а Іван Левинський відкриває ще наприкінці XIX ст. ряд майстерень з обробки дерева, металу та окремі підрозділи декоративно-прикладного мистецтва (вітражний, малярства і т. ін.).

У 1896 р. тут відкривається столярська майстерня, яка не тільки виробляє продукцію, веде будівельно-теслярські роботи, але і проводить навчання учнів протягом одного-трьох років. Рік від року майстерня розширюється і модернізується. В 1911 р. це - вже фабрика столярських виробів. У майстернях знаходилось 10 різноманітних верстатів для механічної обробки деревини.

В архітектурно-проектному бюро Івана Левинського в ділянці художньої та художньо-промислової обробки дерева працювали такі проектанти як Т. Обмінський, Я.-Т. Кудельський, О. Кульчицька та деякі інші. Чудові зразки шаф із гуцульською стилізованою різьбленою орнаментикою спроектував О. Лушпинський.

На території своєї фабрики у 1888 р. Левинський будує будинок, де розташовується кузня, майстерня для робітників і склад для заліза. В 1891-1892 рр. постає вже справжня ковальська майстерня. В 1897 р. в будинку, де був магазин, Левинський розташовує слюсарські верстати з паровим двигуном. Протягом 1902-1909 рр. виробництво розширюється так, що вже займає декілька приміщень і в офіційних документах зазначається як фабрика слюсарських виробів. Окрім художніх та будівельних виробів з металу в закладі І. Левинського був створений бляхарський підрозділ.

Фабрика художнього металу Івана Левинського на початку XX ст., як з мистецької сторони, так і щодо технічної реалізації займала досить високі позиції у Львові. Один з найкращих зразків художнього металу належить І. Левинському та О. Лушпинському, що був виконаний для споруди Бурси Народного дому при вул. Лисенка, 14 в слюсарській робітні Михайла Стефанівського (1906-1907). Двері, віконні грати, зовнішня решітка огорожі творять єдину цільну композицію, де чітко прослідковуються традиції львівської модернової естетики та народного мистецтва. Захоплення конструктивістськими тенденціями вилилися в проекті пам'ятника Маркіяну Шашкевичу на Білій горі біля села Підлісся, виконаному в 1911р. Олександром Лушпинським.

У 1897-1900 рр. у проектному бюро Левинського опрацьовується ряд проектів громадських та житлових будинків у стилі еклектики, а з 1900 р. - сецесії, і його будівельна фірма одразу ж втілює їх в життя. Серед них - пасаж Міколяша, один з найбільших здобутків як І. Левинського так і всієї галицької архітектурної школи. На фасаді величавої будівлі були кольорові скляні площини, що акцентували на портретних зображеннях будівничих пасажу.

Відділ декораційного та монументального малярства був створений І. Левинським для потреб архітектури та керамічного виробництва. Над малюванням і художнім оформленням інтер'єрів з І. Левинським співпрацювали такі видатні майстри, як М. Сосенко, О. Новаківський, І. Труш, О. Лушпинський, Ю. Пань-кевич, Е. Ковач, М. Бойчук та інші. Працю малярського відділу репрезентує малювання сходової клітки "Дністра", інтер'єрів Академічного будинку, Львівського залізничного вокзалу, оперного театру та багатьох приватних будинків і вілл. Елементи української народної орнаментики застосували при оздобленні Музичного інституту ім. М. Лисенка в 1914-1916 рр. Олекса Новаківський та Модест Сосенко. Що стосується церковних розписів, до яких була причетна фірма Левинського, то тут першість належала таким митцям, як Юліан Панькевич, Модест Сосенко, Михайло Бойчук, Едгар Ковач.

Працюючи архітектором і будівничим, І. Левинський був одним із тих митців, що ввели у львівські споруди кінця XIX - початку XX ст. декоративні скульптурні прикраси і об'ємну скульптуру, виготовлену в різних матеріалах (шамоті, майоліці, бетоні тощо).

Левинський один із перших відмовився від методу механічного копіювання віденських зразків, замовляючи у львівських скульпторів оригінальні моделі. З цією метою для технічного виготовлення він будує фабрику гіпсу і невеличку гіпсово-модельну майстерню. Ще у 1894 р. теракотові бюсти діячів української та польської культури, виконані на фабриці І. Левинського, експоновані на Краєвій виставці у Львові, здобули схвальні оцінки громадськості.

Існувало три головні напрями виробництва скульптури на підприємствах І. Левинського. Перший репрезентував твори з кераміки, такі як статуетки, погруддя, рельєфні плитки, фризи, плакетки з теракоти і майоліки, тарілки з рельєфом. Другий був пов'язаний зі скульптурою, що виготовлялась як елемент інтер'єру або сувенірна продукція - бюсти, плакетки, іграшки-скульптурки. Третій напрям - скульптури із шамоту чи штучного каменю, переважно барельєфи і горельєфи, рідше - круглі скульптури для екстер'єрів та інтер'єрів.

На відзначення пам'ятних дат виготовлялись і численні керамічні та гіпсові плакетки, медалі тощо, як правило, в стилістиці реалістичної традиції.

З 1882 до 1919 р. з підприємствами І. Левинського співпрацювали такі визначні майстри, як Л. Марконі, М. Гаврилко, М. Паращук, Р. Левандовський, Г. Кузневич, Й. Левицький, 0. Кульчицька, М. Ольшевський, Ю. Хмелінський, С. Чапек, С. Дембіцький, В. Крицінський, М. Галібей та багато інших. Крім того, у створенні скульптурних творів брали участь художники-керамісти, рисувальники з архітектурно-проектних бюро 1. Левинського. Зокрема відомо, що пластику виготовляли за проектами Лева Левинського, Еміля Дубрави, Михайла Лук'яновича, Едгара Ковача, Олександра Лушпинського тощо.

Головним джерелом натхнення львівських митців - архітекторів, скульпторів, живописців, митців-прикладників починаючи з 90-х років XIX століття було традиційне українське народне мистецтво. Це всезагаль-не зацікавлення не оминуло і мистецтво моди. Починаючи з 1910-х років спільними зусиллями Івана Левинського, Терміни та Володимира Шухеви-чів, Теофіла і Олександри Джулинських починає створюватись величезна серія народного одягу.

Значне місце у діяльності скульпторів в Галичині, особливо тих, котрі працювали на фабриці І. Левинського, займала шевченківська тематика. Вже з 1890-х років підприємство створило чимало речей цього плану. Серед найцікавішихтребавідзна-чити ювілейні медальйони (в гіпсі та теракоті), роботи східноукраїнського скульптора, котрий у 1907-1917 рр. проживав у Львові, Михайла Гаврилка та праці Михайла Пара-щука, Григорія Кузневича. Успіх цих робіт перевершив всі сподівання, їх в великих кількостях копіювали для Народних домів, читалень товариства "Просвіта", "Рідних шкіл" та інших українських організацій в містах і селах Галичини.

Мало відношення проектне бюро І. Левинського і до створення одного з перших пам'ятників Т. Шевченку в Галичині. 28 вересня 1913 року у Винниках при величезному зібранні народу був відкритий пам'ятник Кобзареві. Проект був зроблений О. Лушпинським, а зреалізований у львівській майстерні А. Яворського. Цей монумент Т. Г. Шевченкові став, одним з перших в списку пам'ятників, присвячених великому українському співцю.

Олесь НОГА, Ігор МЕЛЬНИК