В 1980-х, когда я еще училась в художественном институте, много слышала об Аксинине, но впервые увидела его работы лишь в 1991 году на выставке в Киевском музее русского искусства. Это был шок, "любовь с первого взгляда". Черно-белые миниатюры напоминали копилки с драгоценностями, которые хотелось разглядывать с внутренним трепетом и удовольствием, не думая о времени. Для меня эта "встреча" стала знаковой: Аксинин познакомил меня с И-цзин и философией дао.

Все возвращается... Через 17 лет, когда началась работа над выставкой львовских художников, я снова встретила своего учителя. Оказалось, что многие из моих давних и новых знакомых очень хорошо знали Аксинина, дружили, общались с ним - Юрий Чарышников, Галина Жигульская, Игорь Дюрич. Они охотно рассказывали мне о нем.

Предлагаю вашему вниманию фрагменты воспоминаний Игоря Дюрича, записанные в январе-феврале 2008 года.

Таня Грущенко

Он был человеком слишком мыслящим и потому асоциальным. Ему трудно было ассимилироваться в социум, организовать себя в быту...

Портрет-набросок Аксинина: высокий лоб, круглые (ленноновские) очки, проницательный взгляд, хрупкость. После учебы в институте Аксинин даже поработал некоторое время. Помню офорт того периода: маленький, карикатурно изображенный человечек в противогазе, шланг которого вставлен ему в... определенное место, и подпись: "Вот чем дышат в нашем отделе".

Первая жена Саши - Геля была более адаптирована к жизни. Она взяла на себя все бытовые заботы, чтобы он мог заниматься лишь творчеством. Геля имела комнату в коммуналке в центре города. Там они и жили.

Очень волевая, мужественная, сильная женщина...

Она также осуществляла большую коммуникативную работу. Была "своей" в диссидентских кругах Москвы и Питера. Познакомила Аксинина со многими представителями "другой культуры". Саша имел дружеские отношения с Александром Приговым, Виктором Кривулиным, Тинисом Винтом... Поддерживал связки с польскими художниками, искусствоведами. Получал от них литературу.

Выезжал из Львова нечасто и неохотно, но возвращался всегда переполненный впечатлениями, новой информацией.

Аксинин панически боялся самолетов, потому отдавал преимущество путешествию поездом.

Еще его охватывал страх перед милиционерами, кагебистами, которых он называл Васями. Он боялся и "стебался" над своими страхами.

Геля прибегала к достаточно серьезным шагам, чтобы вместе с Аксининим выехать из Советского Союза... Она болела раком горла и надеялась, что западные врачи ей помогут.

Мы познакомились в 1980-ом, когда Геля была уже очень больна и употребляла сильные обезболивающие лекарства.

Она была очень светлым человеком и не теряла чувство юмора

Аксинин имел достаточно четкий распорядок дня. Вставал поздно, кажется, в 13.00 выходил "на каву" в кафе "Нектар" - любимое место старого арт-поколения (следующее поколение собиралось уже на "Армянке"). После кофе Аксинин шел привычным маршрутом. Кто знал этот путь, мог его встретить, если не удалось увидеться в кофейне. Уже под вечер он начинал работать. Обычно под "вражьи голоса". Спать ложился, когда рассветало.

После Гелиной смерти Саша долго не мог опомниться...

Позже переехал к Тане Сиппер, человека даосского мировоззрения. Называл ее "Мишей", "Мишухой". Это имя ей подходило. Она действительно часто отождествляла себя с персонажем, похожим на Винни-Пуха, говорила о себе в третьем лице.

Окна квартиры были всегда заслонены черными шторами. Господствовали полумрак и атмосфера лености и юмора... Здесь, в кругу "своих", близких ему людей Саша чувствовал себя уютно. Раскрывался...

Обсуждали все. Разговоры с Сашей всегда имели широкий диапазон: от тем приземленных, бытовых к высотам философским, трансцендентным... Он имел неистовую фантазию... Это невозможно пересказать. Саша начинал говорить, его несло... Это был фейерверк слов, мыслей, высказываний, шуток. Стремительный всплеск. Поток, который бесконечно плыл, двигался... И было очень смешно...

Причем это не были разговоры с интеллектуальным напряжением... Это было, в определенном смысле, развлечение, легкое общение с изысканным юмором... Кому нравился такой стиль, тот был с Аксининим.

Это не был круг, закрытый для общения. Обычно к Аксинину приходили с кем-то, кого он знал... Потом, после первого знакомства, кто хотел, возвращался еще, кто-то "прописывался". Однако не так много было людей, которые могли бы общаться на таком уровне, на такие темы, в таком ритме, в таком полете...

"Кружки по интересам" в те времена были нормой, своеобразной субкультурой... Наибольшим был театр Бориса Озерова - один из наилучших самодеятельных театров в СССР. Туда все шли смотреть представления, дискутировать. Были еще философские семинары Эдуарда Илиневского, киноклуб в Клубе связистов, где можно было посмотреть хорошие фильмы, салон в квартире Саши Королева, психиатра, интеллектуала. "Консерваторская" тусовка, политехо-архитектурная тусовка и, конечно же, "Армянка". Однако, это не были автономные зоны общения: все хорошо знали друг друга...

У Аксинина часто бывали Дзеня с подругами, Юра Гиттик с женой Маричкой, Дима Шелест. Заходил дирижер Роман Филипчук, Французов, Саша Королев. Часто приезжала Надя Пономаренко из Ужгорода, близкий друг Саши еще со студенческих времен, замечательный человек, тонкий художник... "Свои" приходили вечером, ночью. Иногда выпивали. Когда ночью заканчивались сигареты, шли собирать на трамвайную остановку "бычки". Все было просто и сверхдемократично.

Двери в квартире не закрывались...

Как-то я купил плакаты, которые отображали жизненный путь тогдашнего генсека Брежнева, и пришел к Саше радостно хвастаться тем, что приобрел. Постучал - никто не ответил. Постучал еще. Двери приоткрылись - квартира была открыта. Я знал, что из нее надолго не уходили. Быстренько повставлял в рамки аксининских работ портреты Леонида Ильича. Скоро вернулся Аксинин... Зашел в комнату, посмотрел... ужас его первой непосредственной реакции невозможно пересказать. Потом мы еще долго смеялись.

Таких розыгрышей было много... Для нас они были нормой.

С московскими и питерскими друзьями Саши во Львове я не встречался. Но Аксинин охотно давал рекомендации, когда мы ездили "в столицы".

В Питере благодаря Саше я познакомился из Кривулиным, общался с ним.

Для Пригова Дмитрия Александровича от Гели передавал баночку меда... Веселая вышла история. Я тогда не знал, кто такой Пригов... В Москве имел насыщенную программу... Позвонил по телефону к нему только в день отъезда. Две-три фразы, которые услышал в ответ, заставили меня пожалеть, что я не сделал этого сразу же по приезде и не познакомился с ним. Потом мы неоднократно общались и в Москве, и в Киеве, вспоминали баночку меда, Сашу, Гелю...

Это была для Аксинина интуитивно найденная форма бытия. Конгруэнтность компромисса между собой и социумом, в котором ему пришлось жить.

Графика - это было его. Адекватный ему язык, с помощью которого он мог сказать все.

Он совмещал в одном листе несовмещаемое. Его графика - она, как иероглифы... У него в этом смысле было иероглифическое мышление. Размышления, выраженные через знаки и обиды. И если обычно иероглифы строятся в линеечку или столбик, то его знаки и обиды входили в композицию и монтировались в произведение.

Благодаря этому он достигал многослойности рассказа, суждений... Он сидел, работал, скреб... Мог работать и общаться...

С одной стороны - это была потребность высказаться, которую он чувствовал почти физиологически... С другой - своеобразный заработок.

Все, кто бывал у него, охотно покупали работы. Это был определен взнос в поддержку его творчества и жизнедеятельности. Небольшие экслибрисы - по три-пять рублей, большие работы из "Алисы" и "Свифта" - по тридцать-пятьдесят рублей... Это было устоявшейся и удобной для всех формой.

Но "денежные" переговоры его очень, как теперь говорят, "напрягали". Было смешно смотреть на страдальческое выражение его лица и на пальцы, которые он заламывал во время этих переговоров... А затем - на выражение счастья на лице после завершения.

Он дарил работы на дни рождения и не только тогда. Но все пытались покупать...

Аксинин имел скромные потребности... Его бытие было аскетичным, духовно насыщенным. Прежде всего его захватывал процесс творчества, общения, мышления... Такая жизнь, без "материальной доминанты", в настоящее время абсолютно не понятна.

В этом мире, как голый

среди исполинских мундиров

застывая под взглядом дурньїх неподвижньїх светил.

Напрягаясь, чтоб слышать иное

И не напрягаясь

Ты не жил...

И бежать, что идти, что стоят

Ведь ничто не мешало

и себя презирать

изначально себя презирать.

В сонном дереве тела, ты помнишь

сквозила усталость?

Так о чем начинать...

Круг замкнется на осени.

Девы хмельные тумана и рассвет на крови

коньюнктурный родят антураж...

Ты умрешь, как дурак

Красным соком стыда наливаясь:

из-за права потомков вершить погребальный обряд...

Он боялся цифры 8. И погиб в 38 лет..." Саша ушел как-то очень странно... и будто естественно. Он выбрал способ "уйти через авиакатастрофу". Никто не видел тело. Вообще ощущения его смерти не было.

Вспоминаю похороны. В комнате красный гроб, в котором неизвестно кто. Все грустные. Но спустя некоторое время "побеждает" привычная атмосфера аксининского дома. Будто он здесь, рядом с нами. Раздаются шутки, привычные разговоры... все начинают смеяться, хохотать... Потом приходят новые визитеры. Грустные. Присутствующим становится стыдно, что смеялись только что... А спустя некоторое время атмосфера дома, места опять берет свое... Тогда было странное ощущение, что он за дверью, вышел куда-то...

Он ушел. И этот эвфемизм здесь имеет буквальное значение... И еще... Его невозможно было представить старым...

Он не преподавал, поэтому "официальных" учеников у него не было. Но на многих он имел огромное влияние, причем не прямо, а опосредствовано, как Сократ или Чжуан-цзы. В этом понимании он много дал тем людям, которые могли и хотели брать.

С ним можно было говорить обо всем, и это было настоящее чудо. Роскошь человеческого общения... В процессе его разговора рождалось всегда что-то гениальное. Такие вещи ты вбираешь, они живут в тебе, но воспроизвести это невозможно...

Мы познакомились, когда ему было 29, и общались до его смерти. Для меня это общение всегда было очень важным. Удивительно эмоциональным и интеллектуальным...

Если Виктюк ввел в оборот словца "чичирка-манюрка", то от Аксинина осталось - "бабасик". Он очень любил больших женщин (хотя и не только их), любил к ним прислоняться и смешно это изображал.

Он хорошо чувствовал "вкус" и многомерность слов, виртуозно жонглировал ими, наполняя свои гравюры текстами, где буквы становились знаками, символами, а изображение - кодом, ключ от которого был известен лишь ему.

"Д. от П. У. А." - подпись на одной из подаренных мне работ: "Дюричу вот преждевременно умершего автора". Фатальность, предзнание... и в то же время - игра. Он жил с предчувствием ранней смерти.

Или "ЖП не ПП" - "жизнь прожить - не поле перейти". Он создавал такие штуки легко. Иногда в его гравюрах были помещены небольшие рассказы, которые можно прочитать лишь с помощью лупы. Хотя он ею не пользовался.

Зная технологии, как делаются "большие имена", понимаю, что Аксинин "не тот человек", не с той биографией. Но, несомненно, он гениальный художник. Будут ли его когда-то позиционировать как гения? Надеюсь, да.

Слышал, что его называют львовским Дюрером. Вот этого не нужно. Он - Аксинин. И этого достаточно. Нам не нужны "львовские Дюреры", нам нужны свои Аксинины... или Подольчаки... Этот список можно продолжать.

Его уникальные произведения в цвете остались в Таллинне. Акварели, которые не были похожи на акварели. Он немногим их показывал. Матрицы из кружочков, которые он потом раскрашивал. Начинал из простых фигур - треугольников, кругов, квадратов... Потом фигуры превращались в образы, складывались в композиции, и, соответственно, шло развитие в цвете (от теплых к холодным тонам).

Чтобы понять, "о чем" хотел сказать Аксинин в этих акварелях, нужно было разложить листы в определенном порядке по вертикали и горизонтали. Это не была серия, над которой он работал короткий период, это был его путь, дао... его постоянная интеллектуальная работа. Степени генезиса его иероглифического высказывания.

Он применял разного типа духовные практики. Сама по себе его сосредоточенность на работе была одной из таких практик. Как по мне, в нем полностью воплотился тип созерцательно-творческого бытия.

Воплотился монументально. Однако это развитие движения не вверх и не вширь, а в глубину...

Когда-нибудь мы вспомним о тебе

Когда-нибудь...

Не позже и не раньше

Чтоб не платить по векселям входящим...

Земные методы - камамбер и рокфор

Простреленных ладоней и понятий...

Когда-нибудь гармония в контексте

Крысиных троп познания и страха

Тебя ославит богатейшей жилой

На перспективных приисках кладбищ.

Когда-нибудь слезу в надгробный камень

уроним искренне...

Не позже и не раньше

Примечания:

1. Энгелина Буряковская (1944-1982) - музыкант, писатель. - Т.Г.

2. Галина Жигульская - художник. - Т.Г.

3. Стихотворение, написанное И.Дюричем за некоторое время до смерти А.Аксинина. - Т.Г.

4. 3 мая 1985 года пассажирский самолет, на котором Аксинин летел из Таллинна во Львов в 12-02 в районе Золочева на высоте 3900 м, столкнулся с военно-транспортным самолетом АН-26. Пассажиры самолета - генералитет военно-воздушных сил Прикарпатского военного округа . Причины авиакатастрофы окончательно не выяснены. - Т.Г.

5. Стихотворение, написанное И.Дюричем после смерти О.Аксинина. - Т.Г.

У 1980-х, коли я ще навчалась у художньому інституті, багато чула про Аксініна, але вперше побачила його роботи лише 1991 року на виставці в Київському музеї російського мистецтва. Це був шок, "кохання з першого погляду". Чорно-білі мініатюри нагадували скарбнички з коштовностями, які хотілося роздивлятися з внутрішнім трепетом і задоволенням, не думаючи про час. Для мене ця "зустріч" стала знаковою: Аксінін познайомив мене з І-Цзин і філософією дао.

Все повертається... Через 17 років, коли розпочалася робота над виставкою львівських художників, я знов зустріла свого вчителя. Виявилося, що багато хто з моїх давніх і нових знайомих дуже добре знали Аксініна, дружили, спілкувалися з ним - Юрій Чаришніков, Галина Жигульська, Ігор Дюрич. Вони охоче розповідали мені про нього.

Пропоную вашій увазі фрагменти спогадів Ігоря Дюрича, записані у січні-лютому 2008 року.

Таня Грущенко

Він був людиною надто мислячою і тому асоціальною. Йому важко було асимілюватися у соціум, організувати себе у побуті...

Портрет-начерк Аксініна: високе чоло, круглі (леннонівські) окуляри, проникливий погляд, тендітність. Після навчання в інституті Аксінін навіть попрацював деякий час. Пам'ятаю офорт того періоду: маленький, карикатурно зображений чоловічок у протигазі, шланг якого вставлений йому в... певне місце, і підпис: "Ось чим дихають у нашому відділі".

Перша дружина Саші - Геля була більш адаптована до життя. Вона взяла на себе усі побутові клопоти, аби він міг займатися лише творчістю. Геля мала кімнату в комуналці в центрі міста. Там вони і мешкали.

Дуже вольова, мужня, сильна жінка...

Вона також здійснювала велику комунікативну роботу. Була "своєю" у дисидентських колах Москви та Пітера. Познайомила Аксініна з багатьма представниками "іншої культури". Саша мав дружні стосунки з Олександром Приговим, Віктором Кривуліним, Тинісом Вінтом... Підтримував зв'язки з польськими митцями, мистецтвознавцями. Одержував від них літературу.

Виїздив зі Львова нечасто й неохоче, але повертався завжди переповнений враженнями, новою інформацією.

Аксінін панічно боявся літаків, тому віддавав перевагу подорожі поїздом.

Ще його охоплював страх перед міліціонерами, кадебістами, яких він називав Васями. Він боявся і "стібався" зі своїх страхів.

Геля вдавалася до досить серйозних кроків, аби могти разом із Аксініним виїхати з Радянського Союзу... Вона хворіла на рак горла і сподівалася, що західні лікарі їй допоможуть.

Ми познайомилися у 1980-му, коли Геля була вже дуже хвора і вживала сильні знеболювальні ліки.

Вона була дуже світлою людиною і не втрачала почуття гумору

Аксінін мав досить чіткий розпорядок дня. Вставав пізно, здається, о 13.00 виходив "на каву" в кафе "Нектар" - улюблене місце старої арт-ґенерації (наступне покоління збиралося вже на "Вірменці"). Після кави Аксінін ішов звичним маршрутом. Хто знав цей шлях, міг його перестріти, якщо не вдалося побачитися в кав'ярні. Вже під вечір він починав працювати. Зазвичай під "ворожі голоси". Спати лягав, коли світало.

Після Гелиної смерті Саша довго не міг отямитися...

Пізніше переїхав до Тані Сіппер, людини даоського світогляду. Називав її "Мішею", "Мішухою". Це ім'я їй пасувало. Вона справді часто ототожнювала себе з персонажем, схожим на Вінні-Пуха, говорила про себе в третій особі.

Вікна квартири були завжди затулені чорними шторами. Панували напівтемрява й атмосфера лінощів та гумору... Тут, у колі "своїх", близьких йому людей Саша почувався комфортно. Розкривався...

Обговорювали все. Розмови із Сашею завжди мали широкий діапазон: від тем приземлених, побутових до висот філософських, трансцендентних... Він мав несамовиту фантазію... Це неможливо переказати. Саша починав говорити, його несло... Це був феєрверк слів, думок, висловлювань, жартів. Стрімкий злет. Потік, що безкінечно плив, рухався... І було дуже смішно...

Причому це не були розмови з інтелектуальною напругою... Це була, у певному сенсі, розвага, легке спілкування з вишуканим гумором... Кому подобався такий стиль, той був із Аксініним.

Це не було коло, закрите для спілкування. Зазвичай до Аксініна приходили з кимось, кого він знав... Потім, після першого знайомства, хто хотів, повертався ще, хтось "прописувався". Однак не так багато було людей, які могли би спілкуватися на такому рівні, на такі теми, у такому ритмі, у такому польоті...

"Гуртки за інтересами" у ті часи були нормою, своєрідною суб-культурою... Найбільший був театр Бориса Озерова - один із найкращих самодіяльних театрів у СРСР. Туди всі йшли дивитися вистави, дискутувати. Були ще філософські семінари Едуарда Іліневського, кіноклуб у Клубі зв'язківців, де можна було подивитися хороші фільми, салон у квартирі Саші Корольова, психіатра, інтелектуала. "Консівська" тусівка, політехо-архітектурна тусівка і, звичайно ж, "Вірменка"… Однак, це не були автономні зони спілкування: всі добре знали одні одних...

У Аксініна частенько бували Дзеня з подругами, Юра Гіттік із дружиною Марічкою, Діма Шелест. Заходив диригент Роман Філіпчук, Французов, Саша Корольов. Часто приїжджала Надя Пономаренко з Ужгорода, близький друг Саші ще зі студентських часів, чудова людина, тонкий художник... "Свої" приходили ввечері, вночі. Іноді випивали. Коли вночі закінчувалися цигарки, йшли збирати на трамвайну зупинку "бички". Все було просто і наддемократично.

Двері в квартирі не зачинялися...

Якось я купив плакати, що відображали життєвий шлях тодішнього генсека Брежнєва, й прийшов до Саші радісно хвалитися тим, що придбав. Постукав - ніхто не відповів. Постукав іще. Двері прочинилися - квартира була відчинена. Я знав, що з неї надовго не йшли. Швиденько повставляв у рамки аксінінських робіт портрети Леоніда Ілліча. Скоро повернувся Аксінін... Зайшов до кімнати, подивився... жах його першої безпосередньої реакції неможливо переказати. Потім ми ще довго сміялися.

Таких розіграшів було багато... Для нас вони були нормою.

Із московськими та пітерськими друзями Саші у Львові я не зустрічався. Але Аксінін охоче давав рекомендації, коли ми їздили "до столиць".

У Пітері завдяки Саші я познайомився з Кривуліним, спілкувався з ним.

Для Пригова Дмитра Олександровича від Гелі передавав баночку меду... Весела вийшла історія. Я тоді не знав, хто такий Пригов... У Москві мав насичену програму... Зателефонував до нього тільки у день від'їзду. Дві-три фрази, які почув у відповідь, змусили мене пошкодувати, що я не зробив цього відразу ж по приїзді і не познайомився з ним. Потім ми неодноразово спілкувалися і в Москві, і в Києві, згадували баночку меду, Сашу, Гелю...

Це була для Аксініна інтуїтивно знайдена форма буття. Конгруентність компромісу між собою і соціумом, у якому йому довелося жити.

Графіка - це було його. Адекватна йому мова, за допомогою якої він міг сказати все.

Він поєднував в одному аркуші непоєднуване. Його графіка - вона, як ієрогліфи... У нього в цьому сенсі було ієрогліфічне мислення. Роздуми, виражені через знаки й образи. І якщо зазвичай ієрогліфи будуються у лінієчку чи стовпчик, то його знаки і образи входили в композицію і монтувались у твір.

Завдяки цьому він досягав багатошаровості оповіді, суджень... Він сидів, працював, шкрябав... Міг працювати й спілкуватися...

З одного боку - це була потреба висловитися, яку він відчував майже фізіологічно... Із другого - своєрідний заробіток.

Всі, хто бував у нього, охоче купували роботи. Це був певний внесок у підтримку його творчості і життєдіяльності. Невеличкі екслібриси - по три-п'ять карбованців, великі роботи з "Аліси" і "Свіфта" - по тридцять-п'ятдесят карбованців... Це було усталеною і зручною для всіх формою.

Але "грошові" переговори його дуже, як тепер кажуть, "напружували". Було смішно дивитися на стражденний вираз його обличчя і на пальці, які він заламував під час цих переговорів... А потім на вираз щастя на обличчі після завершення.

Він дарував роботи на дні народження і не тільки тоді. Але всі намагалися купувати...

Аксінін мав скромні потреби... Його буття було аскетичним, духовно насиченим. Передусім його захоплював процес творчості, спілкування, мислення... Таке життя, без "матеріальної домінанти", нині абсолютно не зрозуміле.

В этом мире, как голый

среди исполинских мундиров,

застывая под взглядом дурньїх неподвижньїх светил.

Напрягаясь, чтоб слышать иное,

И не напрягаясь

Ты не жил...

И бежать, что идти, что стоять,

Ведь ничто не мешало

и себя презирать,

изначально себя презирать.

В сонном дереве тела, тьі помнишь,

сквозила усталость?

Так о чем начинать...

Круг замкнется на осени.

Девы хмельньїе тумана и рассвет на крови

коньюнктурный родят антураж...

Ты умрешь, как дурак,

Красным соком стыда наливаясь:

из-за права потомков вершить погребальный обряд...

Він боявся цифри 8.І загинув у 38 років..." Саша пішов якось дуже дивно... і ніби природно. Він вибрав спосіб "піти через авіакатастрофу". Ніхто не бачив тіла. Взагалі відчуття його смерті не було.

Пригадую похорон. У кімнаті червона труна, у якій невідомо хто. Всі сумні. Але через деякий час "перемагає" звична атмосфера аксінінського дому. Ніби він тут, поруч із нами. Лунають жарти, звичні розмови... всі починають сміятися, реготати... Потім приходять нові візитери. Сумні. Присутнім стає соромно, що сміялися щойно... А через деякий час атмосфера дому, місця знову бере своє... Тоді було дивне відчуття, що він за дверима, вийшов кудись...

Він пішов. І цей евфемізм тут має буквальне значення... І ще... Його неможливо було уявити старим...

Він не викладав, тому "офіційних" учнів у нього не було. Але на багатьох він мав величезний вплив, причому не прямо, а опосередковано, як Сократ чи Чжуан-Цзи. У цьому розумінні він багато дав тим людям, які могли і хотіли брати.

Із ним можна було говорити про все, і це було справжнє чудо. Розкіш людського спілкування... У процесі його говоріння народжувалося завжди щось геніальне. Такі речі ти вбираєш, вони живуть у тобі, але відтворити це неможливо...

Ми познайомились, коли йому було 29, і спілкувалися до його смерті. Для мене це спілкування завжди було дуже важливим. Дивовижно емоційним і інтелектуальним...

Якщо Віктюк увів в обіг слівця "чичирка-манюрка", то від Аксініна залишилось - "бабасик". Він дуже любив великих жінок (хоча й не тільки їх), любив до них притулятися й кумедно це зображав.

Він добре відчував "смак" і багатовимірність слів, віртуозно жонґлював ними, наповнюючи свої гравюри текстами, де букви ставали знаками, символами, а зображення - кодом, ключ від якого був відомий лише йому.

"Д. от П. У. А." - підпис на одній із подарованих мені робіт: "Дюричу от преждевременно умершего автора". Фатальність, передзнання... і водночас - гра. Він жив із передчуттям ранньої смерті.

Або "ЖП не ПП" - "жизнь прожить - не поле перейти". Він створював такі штуки легко. Іноді в його гравюрах були вміщені невеличкі оповідання, які можна прочитати лише за допомогою лупи. Хоча він нею не користувався.

О. Аксінін і Е. Буряковська. 1970-ті рр. Фото з архіву Є. Шимчук.

Знаючи технології, як створюються "великі імена", розумію, що Аксінін "не та людина", не з тією біографією. Але, безсумнівно, він геніальний художник. Чи його колись позиціюватимуть як генія? Сподіваюся, так.

Чув, що його називають львівським Дюрером. Ось цього не треба. Він - Аксінін. І цього достатньо. Нам не потрібні "львівські Дюрери", нам потрібні свої Аксініни... або Подольчаки... Цей список можна продовжувати.

Його унікальні твори у кольорі залишились у Таллінні. Акварелі, які не були схожі на акварелі. Він мало кому їх показував. Матриці з кружечків, які він потім розфарбовував. Починав із простих фігур - трикутників, кіл, квадратів... Потім фігури перетворювалися на образи, складалися у композиції, і, відповідно, йшов розвиток у кольорі (від теплих до холодних тонів).

Щоб зрозуміти, "про що" хотів сказати Аксінін у цих акварелях, треба було розкласти аркуші в певному порядку по вертикалі та горизонталі. То не була серія, над якою він працював короткий період, це був його шлях, дао... його постійна інтелектуальна робота. Ступені ґенези його ієрогліфічного вислову.

Він застосовував різного типу духовні практики. Сама по собі його зосередженість на роботі була однією з таких практик. Як на мене, у ньому вповні втілився тип споглядально-творчого буття.

Втілився монументально. Однак це розвиток руху не вгору і не вшир, а в глибину...

Когда-нибудь мы вспомним о тебе,

Когда-нибудь...

Не позже и не раньше,

Чтоб не платить по векселям входящим...

Земные методы - камамбер и рокфор,

Простреленных ладоней и понятий...

Когда-нибудь гармония в контексте

Крысиных троп познания и страха,

Тебя ославит богатейшей жилой

На перспективных приисках кладбищ.

Когда-нибудь слезу в надгробный камень

уроним искренне...

Не позже и не раньше

1. Енгеліна Буряковська (1944-1982) - музикант, письменник. - Т.Г.

2. Галина Жигульська - художник. - Т.Г.

3. Вірш, написаний І.Дюричем за деякий час до смерті О.Аксініна. - Т.Г.

4. 3 травня 1985 року пасажирський літак, на якому Аксінін летів з Таллінна до Львова о 12-02 в районі Золочева на висоті 3900 м, зіткнувся з військово-транспортним літаком АН-26. Пасажири літака - генералітет військово-повітряних сил Прикарпатського військового округу. Причини авіакатастрофи остаточно не з'ясовано. - Т.Г.

5. Вірш, написаний І.Дюричем після смерті О.Аксініна. - Т.Г.